Цитата:
Сообщение от megabyteauto
..."Для поржать над цЭ европой"!
"Это конец!": в латвийских магазинах появились российские шпроты
Далее:
[Только для зарегистрированных...]
----------
Dad_Cats, "ёбаное сомали"-это ты! И козлины рагульные из твоих корешей, которые продавали и перепродавали нашу Крымскую землю ни копейки в развитие не вкладывая!
|
Не порвись нахуй. А шо со шпротами? Шо не так? вы спиздили у прибалтов патент или перемаркировали их консервы своими титрами. Вы ж один хуй криворукие и можете делать только хуевые жигули, которые нельзя отремонтировать.
----------
----------
[/COLOR]
Dad_Cats, "ёбаное сомали"-это ты! И козлины рагульные из твоих корешей, которые продавали и перепродавали нашу Крымскую землю ни копейки в развитие не вкладывая![/QUOTE]
----------
Ебаный ты крымский халявщик. Чего ты решил, что кто-то должен был, что то вкладывать в автономную республику Крым. Ты никогда не думал, зачем вы сами себя определили как автономная республика? Но не смотря на этот абсурд, Украина таки все время выделяла вам деньги на дороги и инфраструктуру, хотя не получала от вас ровно нихуя. Знать бы раньше, что вы иуды, выделять вам соленый хуй, а высвободившиеся деньги направлять на западные регионы. Намного больше толку и отдачи.
----------
Я вам, блядям гнойным, классный стих тут захуярю. Пусть у вас сраки взрываются салютом от непонимания мовы. Гггг. Пидарасы йобаные.
Тінь
Я прокинувся серед ночі.
Як завжди — останні три роки.
Підвівся випити води,
Зробив перші непевні кроки.
Та побачив тінь у кутку,
На кухні, біля вікна.
Вона просто стояла без руху,
Дивилась на зорі — прозорі.
Я протер свої втомлені очі.
Що ж не привидиться проти ночі!
— Ти хто? Та що ти забув?
Тут, де я своє щастя взув.
— Ти не впізнав мене, брате?
Шкода...
Та я без образ.
Ми тут давно вже не бачимо дна.
Я все пам’ятаю, все бачив:
ти до труни підійшов, зубами скрипнув,
у небо гиркнув та...
Та далі пішов...
— Ні!!! Це неможливо...
Я ж бачив твої заплющині очі,
Бліде чоло та чув щоночі,
Як твоя мати, мов звір, реве!
Та якось дивно тебе на ім’я зве...
— Так. Я не завжди «Швидкий» був...
Мене колись батько “каченям” нарік.
А мати сміялась — казала, що через рік,
Я підросту, сил наберусь
Та на лелеку перетворюсь...
Я не один, нас багато:
Всі наші — хлопці, дівчата.
Ми пішли — нас нема...
Але Ви! Вам є, що втрачати!
Вам треба жити, творити,
Закохуватись навесні!
Та до нестями любити.
За мене, за нас:
Тих, що блукають де хмари.
А Ви! Ви втомились...
Там, де наші серця зупинились...
Ви дуже та сильно втомились!
Втомились читати новини, як міни вбивають,
Як матери тихо над дітьми ридають.
Ви втомились! Ми бачим, як вам
Все важче і важче припасти до ран.
Ви вже й домовлятися ладні!
З тими катами!
Та блазні
Вам обіцяють все «порішати»,
Всіх примирити та просто простити...
Я без образ... Ми прикриєм, як вмієм.
Не завжди встигаєм, та завжди радієм,
Коли відвертаєм від серця чи скроні
Ворожої волі сталеві долоні.
Ми не чекаєм від вас поклоніння,
Нам головне — не згубіть покоління!
Не згубить ви той шанс віковічний,
Він випадає не завжди довічний,
Він не спитає, чи ви вже готові!
Він просто кане в сторіччя у крові...
........................
Я схаменувся.
Тінь розчинилась.
Серце тихенько, повільно забилось.
Морок розвіявся, сонце вставало.
Доля за рогом байдуже чекала.
Володимир Шевченко,
учасник війни,
син, муж та батько